Мене іноді просто вишибають старші люди. З їхнім відношенням до дітей.
Якісь радянські замашки, чи що...
Їхали вчора в маршрутці з центру з сином. Дооовго їхали, затори і все таке. Поступилися місцем нам з Данькою (а він в рюкзаку за спиною в мене). Сіли поруч з дідком. І нормально так він почав з малим бавитися, машинку дивився і ляля-тополя. Перекинулись парою слів... Данька приліг на мене, і тут дідок видає: "Не спи, бо мама тебе зразу ЗАГУБИТЬ, як тільки ти заснеш!" І так разів з 20. Бляха-муха... Я Дані повторювала, що це неправда, намагалась відволікти увагу і т.д.
Вийшли з маршрутки, і я відчуваю, що син за мене тримається, кулачками так куртку затиснув, наскільки сили вистачило. Я до нього говорю, а він притих. Питаю, чи він повірив тому дядькові, а він каже "так", і в сльози. Біднятко моє...
Цілий вечір сидів в мене на руках і тримався з усієї сили.
Сьогодні теж періодично прибігає і міцно-міцно мене обіймає, а як не бачить де я, то зразу в сльози.
Ну от що за люди? Звідки в них ці дибільні ідеї?