2013/01/31 23:39:07
UKR: От не хотіла писати, і спала вже, і болить все - проте все одно пишу. Ну бо розв'язка дуже неочікувана.

З початку. Зпочатку я впала з коня. Дупою у бар'єрну стійку. Ну не зовсім дупою - це був хрестець. Двічі. Якщо після першого разу я встала і сіла на коня, то після другого - встала і сіла на землю, встала і сіла, встала і знову сіла, і так хвилин п'ять, і тільки потім - на коня. Нахилитися не можу, сидіти боляче, ходити боляче, в ноги віддає, на коні теж боляче, та треба було сісти. Один раз в житті плакала від болю, думала - буде другий, проте часу не було, треба було стрибати. А потім треба було його почухати, помити, амуніцію в порядок привести і йти на вулицю вигулюватись. До вулиці я не дійшла. Вирішила, що як я ще послизнуся і там на дупу сяду - всі помруть зі сміху. А може й треба було в кучугурі посидіти - холод же ж запалення знімає. Ну не перевірятиму. Ну дошкандибала я якось до тата, що випадково вирішив за мною заїхати. Не знаю, що йому на думку спало, але дуже вдало спало - бо до таксі, що зазвичай невеличкі седани, я б не влізла, а як влізла би - то недовго б змогла сидіти. І тато мені розповідає, що мама здавала якісь аналізи, а там такі результати, такі результати, що тільки лягти і вмерти. Ну він сам не бачив, це по телефону мама сказала.

Вдома я зрозуміла, що сидіти я не можу і спробувала лежати. Лежати, як виявилося, теж не можу, проте доки я це з'ясовувала - заснула. Прокидаюся - вже й мама, і бабуся вдома, і навколо мене хоровод з ідеями, як мене лікувати. Панове, кажу, я сплю і мені краще. Ні, кажуть, дзвони своєму ветлікарю, хай вирішує, чим тебе лікувати. Намазати тебе чимось треба. Дзвони, бо зараз як намажемо!

Лікар послухала і сказала, що максимум, що можна для мене зробити - це поцілувати мене в дупу. І чекати на одужання. Домашні відмовилися (а кота цілують!) і видали мені Долобене. Господи, хіба я знала, що там цей клятий димексид! Від якого мене нудить одразу після намащування віддаленних частин тіла. Таке враження що я їла його - в горлі стоїть оця мерзота. Доки я вирішувала, чи добігу до туалету з цією нудотою, чи треба просити пакет, на кухні вивчали результати аналізів.

А що я маю сказати про мою сім'ю - інструкції в нас читають тільки я і бабуся. Бабуся їх навіть складає. А батьки - вони інтуітивно все розуміють. Проте така фігня виходить... І в кого я така розумна?. То вивчають вони ці аналізи. Два аркушика - на одному все в нормі, ну два - трохи граничні, на другому - зовсім інші результати, щось в нормі, а один втричі більше норми, тобто ховайся, печінки вже нема, відвалилася.

Татусь крутить ці аркушики, а я ходжу (полежати ж не дали) колами і прошу дати мені почитати те, що дрібними літерами. Нарешті дали. Читаю. На першому аркуші - мамини аналізи, на другому - інструкція, як інтерпретувати результати, з прикладами. Це ж треба було півдня помирати. Я кажу - один в тебе діагноз, білявка головного мозоку. Це не лікується.

RUS: Вот не хотела писать, и спала уже, и болит все - но все равно пишу. Ну просто развязка очень неожиданная.

С начала. Сначала я упала с лошади. Жопой в барьерную стойку. Ну не совсем жопой - это был крестец. Дважды. Если после первого раза я встала и села на коня, то после второго - встала и села на землю, встала и села, встала и снова села, и так минут пять, и только потом - на коня. Наклониться не могу, сидеть больно, ходить больно, в ноги отдает, на коне тоже больно, но надо было сесть. Один раз в жизни плакала от боли, думала - будет второй, но времени не было, надо было прыгать. А потом надо было его почесать, помыть, амуницию в порядок привести и идти на улицу выгуливаться. К улице я не дошло. Решила, что если я поскользнусь и там еще на жопу сяду - все умрут со смеху. А может и надо было в сугробе посидеть - холод же воспаление снимает. Ну не проверять же тепереь. Ну доковыляли я как-то к папе, случайно решил за мной заехать. Не знаю, что ему в голову пришло, но очень удачно пришло - так как в такси, обычно небольшие седаны, я бы не влезла, а как влезла бы - то недолго бы смогла сидеть. И папа мне рассказывает, что мама сдавала какие-то анализы, а там такие результаты, такие результаты, только лечь и умереть. Ну он сам не видел, это по телефону мама сказала.

Дома я поняла, что сидеть я не могу и попыталась лежать. Лежать, как оказалось, тоже не могу, однако пока я это выясняла - заснула. Просыпаюсь - уже мама, и бабушка дома, и вокруг меня хоровод с идеями, как меня лечить. Господа, говорю, я сплю и мне лучше. Нет, говорят, звони своему ветврачу, пусть решает, чем тебя лечить. Намазать тебя чем-то надо. Звони, потому что сейчас как намажем!

Врач послушала и сказала, что максимум, что можно для меня сделать - это поцеловать меня в жопу. И ждать выздоровления. Домашние отказались (а кота целуют!) И выдали мне Долобене. Господи, разве я знала, что там этот чертов димексид! От которого меня тошнит сразу после намазывания отдаленных частей тела. Такое впечатление что я ела его - в горле стоит эта мерзость. Пока я решала, добегу ли до туалета с этой тошнотой, или надо просить пакет, на кухне изучали результаты анализов.

А что я должна сказать о моей семье - инструкции у нас читают только я и бабушка. Бабушка их даже составляет. А родители - они интуитивно все понимают. Но такая фигня получается... И в кого я такая умная. Так изучают они эти анализы. Два листочка - на одном все в норме, ну два - граничные, на втором - совсем другие результаты, то в норме, а один втрое больше нормы, то есть ховайся, печени уже нет, отвалилась.

Папа крутит эти листочки, а я хожу (полежать же не дали) кругами и прошу дать мне почитать то, что мелкими буквами. Наконец дали. Читаю. На первом листе - мамины анализы, на втором - инструкция, как интерпретировать результаты, с примерами. И это надо было полдня умирать. Я говорю - один у тебя диагноз, блондинка головного мозга. Это не лечится.
0 посетителей, 38 комментариев, 0 ссылок, за 24 часа